На всеукраїнському фестивалі аматорських театрів “Драбина”

     Перше враження, – здається що це дуже
велике місто. Спочатку ми нескінченно довго йдемо від міського вокзалу
до вокзалу приміського. Потім нескінченно довго стоїмо в очікуванні вільного
місця в маршрутному таксі. Нарешті Ісмету, нашому куратору від оргкомітету
2 всеукраїнського фестивалю аматорських театрів “Драбина” – це набридає
і ми домовляємось з водієм маршрутки щоб він під’їхав до того місця де
ми стоїмо. Але львів’яни побачивши таку нахабність помчали до машини зі
швидкістю олімпійських спринтерів. В результаті вони випередили нас за
всіма показниками. Те що ми все ж втиснулись в переповнений старенький
“Пежо” можна вважати маленьким дивом.
     Ні, все ж таки Львів дуже і дуже велике
місто. Наш “Пежик” їде не просто довго, а дуже довго. Хоча можливо справа
в тому що він просто “пенсіонер” і рухається саме зі швидкістю свого віку.

     Нарешті приїхали. Зовсім приїхали. Ось він
наш притулок на час перебування на фестивалі – студентський гуртожиток
Львівського університету ім. І.Франко. Мабуть зовсім недавно тут зробили
ремонт. Чистенько, проте відчуття обжитого місця не виникає. Нічого, якось
вони буде… Але зараз треба їхати в університет, дивитись зал де будемо
грати виставу. Хоча насправді дивитись Львів. Бо це Велике місто.
     Ісмет збирає нас немов курчат і … повідомляє
що зараз йому треба нас залишити і їхати на вокзал зустрічати інший театр.
Бідний, адже це майже на другому кінці всесвіту… Добре. Екскурсію відкладаємо
на пізніше. Студенти залишаються в гуртожитку а мені дають поводирів,
– чарівну дівчину Емінем та тихого, скромного хлопця Володю, і ми рушаємо
…на зупинку маршрутного таксі.
     Дивно, проте все змінилось з точністю до
навпаки. На зупинці майже нікого не має, машина одразу приходить, зовсім
вільна і в центр міста ми не просто їдемо а мчимо, хоча вік цього “пенсіонера”
навряд чи сильно відрізняється від попереднього.
     Через п’ятнадцять хвилин подорож закінчено,
правда з великими втратами – Емілем побігла по своїх справах і моїм першим
Львівським гідом був скромний і трохи мовчазний пан Володя.
     Перші п’ять-сім хвилин ми пройшли мовчки.
І я геть заплутався в цьому лабіринті вузеньких вулиць, перехресть, невеличких
провулків, калейдоскопі храмів, церков, пам’ятників. Якби Володя зараз
мене залишив я б зразу перетворився не героя незабутнього роману Джерома
К. Джерома. Але Володя дуже чемно витримавши деякий час почав розповідати
про вулиці, будинки, підземелля, про хвилювання під час першої в життя
сесії, і знову про будинки, вулиці і т. д. і т.п. Чому це мені здалося
що він мовчазний. Зовсім ні, і до речі розповідає цікаво.
     Ось так за розмовою ми і підійшли до університету.
Годі й казати що дорогу я не те що не запам’ятав, а навіть не помітив.
Здається це не просто велике, це загадкове місто. Потрапити сюди не складно,
а ось вибратись. Ну то нічого, розберемось. Правда, Володю?!
     Університет справив на мене велике враження.
Він дуже просторий і світлий, так саме світлий. Студентів багато, але
в цьому просторі та світлі вони якось розчиняються, а гомін багатьох голосів
сприймається як далекий водоспад.
     Та ось нарешті ми заходимо в глядацький
зал студентського клубу. На сцені іде репетиція. Мабуть це та вистава
якою буде відкрито фестиваль. Зал гарний, але на жаль ні сценічного освітлення
ні будь-якого іншого обладнання не має. Шкода. Ми привезли з собою повноцінну
декорацію і поки що не зрозуміло як її тут виставити. Та нічого. Щось
придумаємо. Так завжди буває на фестивалях. Чогось не має, чогось не вистачає,
щось зникло, а загалом все в повному порядку.
     Приїздять люди з інших театрів, приїхали
і всі наші, поволі підгодять глядачі і вже за півгодини до початку урочистого
відкриття зал переповнений. Добре що ми приїхали раніше – встигли зайняти
місця.
     Урочисте відкриття? Тут я трохи помилився.
Його не було. Просто відкрилася завіса і розпочалась вистава. А потім
друга. А потім третя. В перерві між першою і другою нам представили членів
журі і привітали з відкриттям фестивалю. Так і відкрились. З відкриттям!

     Фестиваль. Для мене це постійне очікування
зустрічі з чимось дивовижним, очікування дива яке ось-ось відбудеться.
Зараз ця вистава буде такою, що від захвату перехопить подих. І тому їх
треба дивитись обов’язково всі і жодної не можна пропускати, бо інакше
пропустиш те саме диво і воно пройде повз тебе. В перший день такого дива
не сталося. На жаль не сталося й в усі інші дні. Звичайно вистави були
різні але всі, в тому числі й наша вистави “Зоря над дахом” були поєднанні
однією спільною рисою. Всі вони були дуже тривожні.
     Навіть більше того, якщо спробувати з усього
тематичного різноманіття запропонованих до перегляду вистав виокремити
основну тему, цією темою буде розгубленість і цілковита беззахістність
молодої людини перед жорстоким, химерним і хворим світом. Кожна друга
вистава в своєму сюжеті мала лінію наркотичної залежності. А якщо додати
сюди ще й те, що майже завжди фінал вистави був пов’язаний зі смертю головного
героя (чи героїні), або в кращому випадку з невдалим самогубством то свято
мистецтва вийшло досить похмурим.
     Звичайно і на сцені і в залі панував піднесений
настрій. Бурними оплесками вітали кожен колектив і було багато радісних
зустрічей, цікавих знайомств але я не про це. Я про ті хвилювання і відчуття,
про які не говорять кожної хвилини, про які намагаються зовсім не говорити,
про те вони палають десь у глибині свідомості і якщо вже виносять їх на
світ божий., то лише на сповіді.
     В цій містичній відкритості будь-якого,
в тому числі й особливо аматорського мистецтва криється. можливість відкинути
все поверхове і зазирнути в глибину власного життя і свого часу. І якщо
не знайти відповіді на вічні “що?” і “чому?” то принаймні поставити ці
запитання.
      Діагноз який був поставлений світові у
більшості вистав невтішний. В такому світі жити не те що не можливо, а
просто не має ніякого сенсу. Бо все що є в нашому житті світлого – випадковість,
все темне – неминучість.
     Знову ж повторюю – діагноз цей ставився
на фоні радісного, святкового, піднесеного настрою самого фестивалю який
панував у залі і за лаштунками. Проте вічні “Що?” і “Чому?” вимагали відповіді
і знову і знову вели акторів на сповідь.
     Комусь це вдалося краще, комусь гірше. Судячи
з висновків журі наша вистава була віднесена до другої категорії. Добре,
це важливий привід для роздумів.
     Львів особливе місто. Коли закінчувались
вистави ми йшли гуляти. І дуже швидко я зрозумів що в лабіринті вузеньких
вулиць, перехресть, невеличких провулків насправді зовсім просто знайти
дорогу. Те місце яке тобі потрібно завжди поруч. Однаково легко знайти
Храм чи кав’ярню бо і вони поруч. ХV і ХХI сторіччя також поруч і від
цього стає затишно і спокійно. В цій нерозривності існування життю повертається
сенс. Треба тільки усвідомити одну просту істину – низьке може існувати
тільки в тому випадку якщо існує Велике. Темне – тільки здається неминучим,
а насправді вони випадкове. Дійсно неминучим є тільки Світ – в будь якому
значенні цього слова. Лише ми самі ставимо все з ніг на голову. А ті хто
створив фестиваль такого стану речей не сприймають. Їм треба дістатися
неба звідки ллється світло і вони будують свою “Драбину”. Дай Боже щоб
не перетворилася вона на Вавілонську вежу!