Національна академія наук України Рівненський Інститут КУП

На всеукраїнському фестивалі аматорських театрів “Драбина”

19 Вересня, 2006

ЗбільшитиЗбільшити
Збільшити
Збільшити
Збільшити
Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити
Збільшити Збільшити
Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити 

     Перше враження, – здається що це дуже
велике місто. Спочатку ми нескінченно довго йдемо від міського вокзалу
до вокзалу приміського. Потім нескінченно довго стоїмо в очікуванні вільного
місця в маршрутному таксі. Нарешті Ісмету, нашому куратору від оргкомітету
2 всеукраїнського фестивалю аматорських театрів “Драбина” – це набридає
і ми домовляємось з водієм маршрутки щоб він під’їхав до того місця де
ми стоїмо. Але львів’яни побачивши таку нахабність помчали до машини зі
швидкістю олімпійських спринтерів. В результаті вони випередили нас за
всіма показниками. Те що ми все ж втиснулись в переповнений старенький
“Пежо” можна вважати маленьким дивом.
     Ні, все ж таки Львів дуже і дуже велике
місто. Наш “Пежик” їде не просто довго, а дуже довго. Хоча можливо справа
в тому що він просто “пенсіонер” і рухається саме зі швидкістю свого віку.

     Нарешті приїхали. Зовсім приїхали. Ось він
наш притулок на час перебування на фестивалі – студентський гуртожиток
Львівського університету ім. І.Франко. Мабуть зовсім недавно тут зробили
ремонт. Чистенько, проте відчуття обжитого місця не виникає. Нічого, якось
вони буде… Але зараз треба їхати в університет, дивитись зал де будемо
грати виставу. Хоча насправді дивитись Львів. Бо це Велике місто.
     Ісмет збирає нас немов курчат і … повідомляє
що зараз йому треба нас залишити і їхати на вокзал зустрічати інший театр.
Бідний, адже це майже на другому кінці всесвіту… Добре. Екскурсію відкладаємо
на пізніше. Студенти залишаються в гуртожитку а мені дають поводирів,
– чарівну дівчину Емінем та тихого, скромного хлопця Володю, і ми рушаємо
…на зупинку маршрутного таксі.
     Дивно, проте все змінилось з точністю до
навпаки. На зупинці майже нікого не має, машина одразу приходить, зовсім
вільна і в центр міста ми не просто їдемо а мчимо, хоча вік цього “пенсіонера”
навряд чи сильно відрізняється від попереднього.
     Через п’ятнадцять хвилин подорож закінчено,
правда з великими втратами – Емілем побігла по своїх справах і моїм першим
Львівським гідом був скромний і трохи мовчазний пан Володя.
     Перші п’ять-сім хвилин ми пройшли мовчки.
І я геть заплутався в цьому лабіринті вузеньких вулиць, перехресть, невеличких
провулків, калейдоскопі храмів, церков, пам’ятників. Якби Володя зараз
мене залишив я б зразу перетворився не героя незабутнього роману Джерома
К. Джерома. Але Володя дуже чемно витримавши деякий час почав розповідати
про вулиці, будинки, підземелля, про хвилювання під час першої в життя
сесії, і знову про будинки, вулиці і т. д. і т.п. Чому це мені здалося
що він мовчазний. Зовсім ні, і до речі розповідає цікаво.
     Ось так за розмовою ми і підійшли до університету.
Годі й казати що дорогу я не те що не запам’ятав, а навіть не помітив.
Здається це не просто велике, це загадкове місто. Потрапити сюди не складно,
а ось вибратись. Ну то нічого, розберемось. Правда, Володю?!
     Університет справив на мене велике враження.
Він дуже просторий і світлий, так саме світлий. Студентів багато, але
в цьому просторі та світлі вони якось розчиняються, а гомін багатьох голосів
сприймається як далекий водоспад.
     Та ось нарешті ми заходимо в глядацький
зал студентського клубу. На сцені іде репетиція. Мабуть це та вистава
якою буде відкрито фестиваль. Зал гарний, але на жаль ні сценічного освітлення
ні будь-якого іншого обладнання не має. Шкода. Ми привезли з собою повноцінну
декорацію і поки що не зрозуміло як її тут виставити. Та нічого. Щось
придумаємо. Так завжди буває на фестивалях. Чогось не має, чогось не вистачає,
щось зникло, а загалом все в повному порядку.
     Приїздять люди з інших театрів, приїхали
і всі наші, поволі підгодять глядачі і вже за півгодини до початку урочистого
відкриття зал переповнений. Добре що ми приїхали раніше – встигли зайняти
місця.
     Урочисте відкриття? Тут я трохи помилився.
Його не було. Просто відкрилася завіса і розпочалась вистава. А потім
друга. А потім третя. В перерві між першою і другою нам представили членів
журі і привітали з відкриттям фестивалю. Так і відкрились. З відкриттям!

     Фестиваль. Для мене це постійне очікування
зустрічі з чимось дивовижним, очікування дива яке ось-ось відбудеться.
Зараз ця вистава буде такою, що від захвату перехопить подих. І тому їх
треба дивитись обов’язково всі і жодної не можна пропускати, бо інакше
пропустиш те саме диво і воно пройде повз тебе. В перший день такого дива
не сталося. На жаль не сталося й в усі інші дні. Звичайно вистави були
різні але всі, в тому числі й наша вистави “Зоря над дахом” були поєднанні
однією спільною рисою. Всі вони були дуже тривожні.
     Навіть більше того, якщо спробувати з усього
тематичного різноманіття запропонованих до перегляду вистав виокремити
основну тему, цією темою буде розгубленість і цілковита беззахістність
молодої людини перед жорстоким, химерним і хворим світом. Кожна друга
вистава в своєму сюжеті мала лінію наркотичної залежності. А якщо додати
сюди ще й те, що майже завжди фінал вистави був пов’язаний зі смертю головного
героя (чи героїні), або в кращому випадку з невдалим самогубством то свято
мистецтва вийшло досить похмурим.
     Звичайно і на сцені і в залі панував піднесений
настрій. Бурними оплесками вітали кожен колектив і було багато радісних
зустрічей, цікавих знайомств але я не про це. Я про ті хвилювання і відчуття,
про які не говорять кожної хвилини, про які намагаються зовсім не говорити,
про те вони палають десь у глибині свідомості і якщо вже виносять їх на
світ божий., то лише на сповіді.
     В цій містичній відкритості будь-якого,
в тому числі й особливо аматорського мистецтва криється. можливість відкинути
все поверхове і зазирнути в глибину власного життя і свого часу. І якщо
не знайти відповіді на вічні “що?” і “чому?” то принаймні поставити ці
запитання.
      Діагноз який був поставлений світові у
більшості вистав невтішний. В такому світі жити не те що не можливо, а
просто не має ніякого сенсу. Бо все що є в нашому житті світлого – випадковість,
все темне – неминучість.
     Знову ж повторюю – діагноз цей ставився
на фоні радісного, святкового, піднесеного настрою самого фестивалю який
панував у залі і за лаштунками. Проте вічні “Що?” і “Чому?” вимагали відповіді
і знову і знову вели акторів на сповідь.
     Комусь це вдалося краще, комусь гірше. Судячи
з висновків журі наша вистава була віднесена до другої категорії. Добре,
це важливий привід для роздумів.
     Львів особливе місто. Коли закінчувались
вистави ми йшли гуляти. І дуже швидко я зрозумів що в лабіринті вузеньких
вулиць, перехресть, невеличких провулків насправді зовсім просто знайти
дорогу. Те місце яке тобі потрібно завжди поруч. Однаково легко знайти
Храм чи кав’ярню бо і вони поруч. ХV і ХХI сторіччя також поруч і від
цього стає затишно і спокійно. В цій нерозривності існування життю повертається
сенс. Треба тільки усвідомити одну просту істину – низьке може існувати
тільки в тому випадку якщо існує Велике. Темне – тільки здається неминучим,
а насправді вони випадкове. Дійсно неминучим є тільки Світ – в будь якому
значенні цього слова. Лише ми самі ставимо все з ніг на голову. А ті хто
створив фестиваль такого стану речей не сприймають. Їм треба дістатися
неба звідки ллється світло і вони будують свою “Драбину”. Дай Боже щоб
не перетворилася вона на Вавілонську вежу!